Будинок престарілих Овідіополь, який повернув маму до життя

Будинок престарілих у Рівному, який повернув маму до життя

Вітаю. Тим, хто усе життя хейтив пансіонати для престарілих, рекомендую уважно і до кінця прочитати мою історію. Будинок для престарілих – це не означає те місце, де людину покинули. Звісно, важливо щоб це був хороший заклад, з чуйними і професійними людьми. Моя доля розпорядилася так, що я дізнався, що таке будинки інтернати для престарілих та інвалідів. Тож почну. У мене є мама. Мама ніколи не була по-справжньому здоровою. Скільки я себе пам’ятаю, в неї завжди щось боліло. Вона була ще молодою, коли в неї почалися проблеми із серцем – низький тиск, аритмія, періодичні непритомності. Я пам’ятаю, як у дитинстві ми стояли у черзі в магазині, і раптом вона поблідла, похитнулася, стиснула мою руку. Тоді якась жінка дала їй корвалол, а я стояв, тремтів і боявся, що мама впаде просто тут між людей.
Ще в неї часто боліла голова. Не просто трохи – так, що вона лежала у темній кімнаті, обмотана хусткою, щоб хоч трохи полегшити цей біль. Вона майже не ходила до лікарів. Сказати чесно, у ті часи й не дуже ходили – не прийнято було. Вона лікувалася сама: тиск – кавою, головний біль – цитрамоном, слабкість – валідолом під язик. Звісно це не привід шукати для неї будинок для людей похилого віку, тим паче вона ще молода була.
Після тридцяти в неї почалися проблеми зі шлунком. Вона не їла гострого, смаженого, а іноді й просто нічого не їла, бо живіт болів постійно. Вночі я чув, як вона п’є воду дрібними ковтками і важко дихає. Тоді я ще був малим і не розумів, як це – коли болить щось усередині. А потім суглоби. Спочатку коліна – «не можу довго ходити», потім пальці – «не можу довго писати». Вона була вчителькою, і я пам’ятаю, як одного разу вона прийшла додому, тримаючи в руках журнал, але якось дивно – пальці її не слухалися, і вона не могла нормально стиснути книжку. Казала: «От стара стала, скоро будеш шукати мені будинок престарілих в Рівному»…
Я ріс, і щоразу, коли хворіла мама, мені здавалося, що це щось тимчасове. Вона ж завжди вставала, рухалася далі. Так було до певного моменту. Після шістдесяти все змінилося. Її тіло здавалося будинком, який почав розвалюватися одразу у всіх місцях. Кістки, судини, пам’ять – усе ламалося по черзі. Артрит скрутив її руки так, що вона не могла навіть тримати виделку нормально. Я привчив її до ложки, різав їй хліб на дрібні шматочки, щоб їй було легше їсти. Казав: «Мамо, не треба мучитись, головне – їж». Про приватний дім престарілих я все ще не думав. Не було потреби.
А ще гіпертонія зробила її залежною від тонометра. Вона перевіряла тиск по кілька разів на день і все одно не могла його контролювати. Вдень він зашкалював, уночі падав так, що в неї крутилося в голові, і вона боялася вставати з ліжка.
А потім – діабет. Це стало останнім ударом. Вона завжди любила солодке, а тут довелося відмовитися від нього повністю. Я пам’ятаю її очі, коли я прибрав з кухні цукор і сказав, що так треба. Вона мовчки подивилася на мене, ніби я забрав у неї щось важливе. Та це ще не прийшов час шукати будинок пристарілих. А потім… Почалася втрата пам’яті. Спочатку я не звертав уваги: ну забула, чи випила таблетки – хто ж не забуває? Але потім це стало тривожним. Вона могла не пам’ятати, що їла. Могла запитати мене, котрий зараз рік. Могла не впізнати мене, коли я заходив у кімнату. А тоді – найгірше. Одного дня я застав її за тим, що вона складала старий одяг у пакети. «Мамо, що ти робиш?» – запитав я. Вона відповіла, що їй треба додому. «А де твій дім?» – спитав я. Вона подивилася на мене відсторонено і назвала адресу, де жила у дитинстві. Вона перестала впізнавати свої речі. Забувала, де кухня, де туалет. Могла серед ночі вийти з квартири, загубитися в під’їзді і стукати в чужі двері. Одного разу її знайшли за три квартали від дому. Вона сиділа на лавці і плакала. Казала, що чекає на батька. Я боявся залишати її одну. Але і бути поруч увесь час теж не міг, тому їй потрібен був пансіонат для престарілих у Рівному. Я ж працюю. Робота складна, іноді я ночую в офісі, іноді їду у відрядження. Спочатку якось справлявся – наймав догляд за пристарілими у Рівному погодинно, дзвонив їй щогодини, залишав їжу і ліки. Але щоразу це працювало все гірше. Доглядальниці телефонували мені і казали, що вона їх не впізнає і не пускає в квартиру. Одного разу я приїхав і знайшов її у стані, близькому до коми – вона не прийняла таблетки від тиску, і той підскочив так, що її паралізувало. Я тоді всю ніч просидів біля неї в лікарні, тримаючи її за руку. І зрозумів, що треба шукати приватний будинок престарілих.
Я став боятися ночі. Лягав і прислухався: чи дихає вона? А якщо ні? Я став боятися дня. Бо коли йшов на роботу, то не знав, що чекає мене ввечері. Я розривався. Мене не було вдома – я думав про маму. Я був удома – не міг працювати. Я з усіх сил намагався бути хорошим сином. Але хто мені скаже, що означає «хороший син» у такій ситуації?
Коротше спершу я подумав про державні будинки для людей похилого віку. Але нічого не знайшов. Я не знаю, чи є на світі людина, яка готова до такого рішення. Навіть коли розумієш, що іншого виходу немає, що так буде краще, що так треба – щось всередині все одно опирається. Я вагався довго. Шукав варіанти. Запитував знайомих. Перечитував форуми. Дзвонив у приватні будинки престарілих, слухав їхні голоси, які намагалися звучати привітно й переконливо: «Так, у нас гарні умови. Так, цілодобовий догляд за пристарілими. Так, лікарі. Так, у нас буде як удома».
Я вибрав будинок престарілих у Київській області. На фотографіях він виглядав добре – охайна будівля серед дерев, доглянуті доріжки, лавочки, пофарбовані поручні. На сайті писали про кваліфікований персонал, збалансоване харчування, медичний контроль. Відгуки були різні, але мені хотілося вірити, що там буде добре. Я зробив цей вибір, коли зрозумів, що сам уже не витримую. Я зловив себе на тому, що став дратівливим, що почав зриватися на маму, що мені важко навіть просто з нею говорити. Не тому, що я її не люблю – навпаки. Просто втома, виснаження, безсоння накопичилися, і я не впізнавав себе. Я боявся, що одного разу не зможу її підняти, якщо вона впаде. Що одного дня вона залишиться без допомоги. Я думав, що це правильне рішення.
Я привіз її у цей дім престарілих. Спочатку все здавалося непоганим. Мене зустріли, поговорили, провели екскурсію. Мама не дуже розуміла, що відбувається – вона була у своєму світі, дивилася навколо, щось бурмотіла собі під ніс. Її поселили у двомісну кімнату з жінкою приблизно її віку. Дали нову піжаму, поставили воду біля ліжка. Медсестра запевнила, що все буде гаразд, що тут є лікар, що вона доглядатиме маму. Я поїхав додому з відчуттям, що зробив усе, що міг. Я намагався не думати про це. Але через кілька днів я приїхав її відвідати.
Мамі було гірше. Вона виглядала розгубленою. В очах – страх. Вона була схудлою, і одяг на ній висів, як на чужій людині. Вона не впізнала мене одразу, а потім раптом вчепилася в руку, наче боялася, що я зникну. Я намагався говорити з медсестрами, з лікарем – вони відповідали ухильно. Хоча за цей будинок престарілих вартість була така, що вони мали б мені цілодобово відповідати на мої питання. А вони просто казали, що все нормально, що вона адаптується, що старі люди важко звикають до змін. Але мені щось не подобалося. Наступного разу я приїхав у той дім для престарілих без попередження. У коридорах пахло ліками й несвіжою білизною. Деякі постояльці сиділи на лавках і дивилися в нікуди. У кімнаті мама лежала в ліжку, закутана в ковдру, і ледь говорила. Я запитав, чи вона їла. Вона відповіла щось нерозбірливе. Мені сказали, що вона відмовляється від їжі. Я знав, що це не так. Я зрозумів, що тут щось не так. Я почав приїжджати частіше. Щоразу мама виглядала гірше. Я помічав, що на її руках синці, що її волосся брудне, що її речі зникли. Я запитував у персоналу будинку для людей похилого віку – вони говорили: «Та ви ж розумієте, люди у віці, буває».
Я не міг спати. Я прокидався вночі з відчуттям, що зробив щось жахливе. Одного дня я прийшов і застав її в стані, який мене вразив до кісток. Вона сиділа на ліжку, хиталася вперед-назад і шепотіла якісь уривки фраз, яких я не розумів. Я взяв її за руку – вона була холодна. Я більше не міг чекати. Я оформив документи і забрав маму додому. До речі порядок оформлення в будинок престарілих був довгим, а як забрати маму – то швидко. Звісно що гроші ніхто не повернув. Та і бог з ними.
Я не знав, що робити далі. Я просто знав, що так – не можна. І чесно, я би і не став шукати будинок престарілих у Рівненській області, якби не один мій знайомий. На той момент я вже не довіряв жодному закладу. Після того, що сталося в першому будинку престарілих в Київській області, після того, як я побачив маму виснаженою, блідою, з порожнім поглядом – я вирішив, що більше ніколи не залишу її ні з ким чужим. Вона повернулася додому, але було очевидно, що сам я з цим не впораюся. Вона майже не їла, іноді дивилася на мене і не розуміла, хто я. Я знову найняв доглядальницю, але мама її боялася, не дозволяла торкатися себе, іноді навіть кричала, коли та намагалася помити її чи нагодувати. Я не міг залишити маму ні на хвилину. Я не працював, не жив – лише існував поруч із нею. Я вигорів остаточно. І ось тоді мій знайомий – давній друг сім’ї – розповів мені про Рівненський геріатричний пансіонат «Благодать» – https://pansionat-blagodat.com.ua/.
— Я теж думав, що будинки престарілих – це вирок, – сказав він. – Але ти просто не бачив правильного місця.
Він віддав туди свою тітку після інсульту, коли та не могла ходити і майже не говорила. За пів року вона вже ходила сама, навіть вишивала серветки. Я слухав це з недовірою. Як може заклад, куди віддають людей на доживання, змінити щось на краще? Але у мене не було вибору. Я поїхав туди, на вулицю Володимира Стельмаха 28a, щоб подивитися на цей будинок особисто. Цей приватний будинок престарілих виявився не схожим на жоден заклад, який я бачив. Я приїхав уранці, і коли вийшов із машини, мене зустріло свіже повітря і тиша. Не мертва, холодна тиша, як у лікарнях, а спокійна, приємна, наче все тут живе своїм розміреним життям. Будівля не була схожою на стандартний інтернат чи лікарню. Це було щось середнє між санаторієм і приватним котеджем. Дерев’яні лавки, клумби, акуратні доріжки. Двері відчинилися, і мені назустріч вийшла жінка у білому халаті – адміністраторка, яка одразу спитала, чи хочу я подивитися все сам, чи мені потрібна екскурсія. Я вирішив пройтися сам. Мене не супроводжували – і це вже було ознакою того, що цей пансіонат для престарілих нічого не приховував.
Я зайшов усередину – світлі коридори, широкі двері, жодного запаху ліків чи вогкості. Я пройшовся поверхами, побачив кімнати – просторі, з великими вікнами, чистою постільною білизною. Десь у коридорі двоє дідусів обговорювали політику. У холі сиділа жінка в інвалідному візку і щось читала. Я побачив, як одна з медсестер допомагає старенькій жінці, яка ходила з ходунками. Вона не просто підтримувала її – вона говорила з нею, жартувала, сміялася. Я зайшов у їдальню – жодної «болотної» їжі, яку я звик бачити у лікарнях. На сніданок тут давали вівсянку, сирники і чай. От за такий будинок престарілих ціни були повністю виправдані.
Лікар, який приймав пацієнтів, справив на мене враження. Він не говорив стандартними фразами, не відповідав формально, як це було в першому закладі. Він розповів, як тут доглядають за літніми людьми, як контролюють їхній стан, як відстежують пам’ять і психічне здоров’я. А ще умови прийому в будинок престарілих у них досить прості, що було величезним плюсом. Я слухав усе це і не міг позбутися думки: а що, якщо це правда? Що, якщо це не лише красиві слова? Я поїхав додому і довго вагався. Декілька днів я боровся із собою. Я боявся повторити помилку. Я боявся знову залишити маму в чужих руках. Але потім я згадав себе – того, що не спав ночами, що боявся відлучитися навіть у магазин, що не міг більше розмовляти з мамою, бо кожна її забута фраза викликала в мені розпач. Я привіз її в «Благодать». Перед цим зв’язувався з ними по телефону – (098) 859-68-72.
Що ж, цей будинок престарілих став саме тим місцем, де мамі стало краще. Вона і досі там проживає, але тепер вона усміхається, вона знову впізнає меме, вона стала себе краще почувати! Це те, заради чого я все це робив. І я нарешті бачу, що мама почуває себе добре. За це я і дякую «Благодаті»!