Коли ми наважилися на будинок престарілих у Рівному – «Благодать» це саме надійне місце!
Коли ми наважилися на будинок престарілих у Рівному – «Благодать» це саме надійне місце!
Сподіваюсь, історія для вас буде цікавою і сподобається, я буду старатися. Так, мова піде про чудовий будинок престарілих у місті Рівне «Благодать», але і не тільки про нього. Коротше, раджу прочитати. Так, історія велика, але воно того варте!
Мене звати Наталя, я живу зараз сама з дитиною. Чоловік не буду казати де, мова не про це. Із родичів в Україні у мене тільки мама, для якої я і знайшла приватний будинок престарілих. Це було необхідністю. Хоча ще недавно мама була активною і самостійною і ми навіть не думали що колись знадобиться шукати будинок для людей похилого віку, усе змінилося так швидко, що ми ледь встигли опанувати цю ситуацію. Мама завжди любила ранкові прогулянки, садові роботи у великому нашому саду та різноманітні творчі проєкти. Якось прокинувшись одного ранку, вона сказала, що відчуває дивну втому яка не пропадає після сну. Спершу ми подумали, що це через зміну сезону або недосипання. Таке було пару разів у неї. Проте дні йшли, а мама не ставала краще. Вона почала скаржитися на постійну слабкість та дрібні тремтіння в руках, які пояснювала недостатньою фізичною активністю і таким іншим. Лікарі спочатку не могли зрозуміти, що з нею. Ми проходили купу обстежень, від звичайних аналізів до МРТ. Кожен візит до лікарні здавався як черговий епізод детективного серіалу, де ви ніколи не знаєте, чого чекати в кінці. Готувались до всього. І весь цей час мама ставала слабшою, її рухи ставали менш впевненими, а усмішка рідшою. Це було дуже помітно. Але зрештою, після майже року пошуків і хвилювань, один із неврологів запропонував здати ще кілька специфічних тестів, після яких нам озвучили діагноз: хвороба Паркінсона. Це було наче холодний душ, адже всі ми чули про цю хворобу, але ніколи не думали, що вона торкнеться нашої сім’ї і зрештою шукати будинки інтернати для престарілих та інвалідів, бо так того вимагала доля… Хвороба Паркінсона – це прогресуючий розлад нервової системи, що найчастіше вражає рухову функцію. Це пояснювало мамине тремтіння і зменшення рухливості. Симптоми розвиваються повільно, іноді настільки непомітно, що на початкових етапах їх легко списати на звичайну втому або вік. На жаль, ця хвороба не виліковна, але існують методи, що допомагають контролювати симптоми, і саме це ми й вирішили робити. То ж ми не через це шукали будинок для престарілих, тут іще мови про це не йшло. Ми почали адаптуватися до нової реальності. Мама почала приймати медикаменти, які дещо зменшували тремтіння і поліпшували рухливість. Ми також змінили інтер’єр вдома, зробивши його більш «дружнім» для людини з обмеженими фізичними можливостями: встановили поручні у ванній, антислизькі килимки, більш зручні меблі і все таке. Багато чого в інтернеті начиталися, порад усіляких. Коротше саме ці маленькі зміни зробили велику різницю. Тоді мама могла безпечніше пересуватися по дому і почувалася навіть краще, хоча і не так активно, як раніше. Але я завжди казала їй: мамо, ти досі можеш багато чого. Ми просто трохи змінили правила гри от і все. Я підбадьорювала її як могла. Буває, ніхто не застрахований від хвороб, треба це прийняти і йти далі. Повторюсь, про пансіонати для престарілих мови і близько не було, ми самі з усім справлялися.
Але життя іноді здається каруселлю, яка рухається не тільки вгору і вниз, але і кидає з боку в бік, коли ви цього найменше очікуєте. Мама вже деякий час жила з діагнозом Паркінсона і, здавалося, ми зуміли знайти нашу нову нормальність, але раптом все знову змінилося. Цього разу проблеми почалися з суглобами. Спочатку вона поскаржилася на біль в колінах, а потім і в плечах. Ми думали, що це звичайний артрит, який не рідко з’являється у людей її віку. Але мама швидко втрачала здатність самостійно пересуватися, і з кожним тижнем біль ставав тільки сильнішим. Я тоді вперше задумалася про пансіонат для престарілих у Рівному і саме про лікувальний пансіонат, щоб мама там оздоровилася. Але перед цим треба було знайти причину, від чого лікуватись. І ми знову опинилися в лабіринті медичних кабінетів і обстежень. Лікарі зробили кілька тестів і нарешті діагностували ревматоїдний артрит. «Супер, тепер у нас повний букет» – жартувала мама, хоча в її голосі чулося занепокоєння. На жаль, стан мами швидко погіршувався, і одного дня її довелося госпіталізувати для інтенсивного лікування. Це стало великим випробуванням для нас. А у мене ще маленька дитина, і моє життя було сповнене вихованням та доглядом за нею та щоденними відвідуваннями мами в лікарні. Напружений графік, недосипання і тривога за мамине здоров’я давалися взнаки. Я старалася бути сильною заради дитини і мами, але іноді сили просто закінчувалися. Кожного дня я відвідувала маму, приносила їй їжу, яку вона любила, і нові книжки, щоб хоч якось розважити її в стінах лікарні. Вона завжди намагалася зустрічати мене з посмішкою, незважаючи на біль і втому. Платила за спеціальний догляд за пристарілими, щоб поки я не поряд, вона отримувала все необхідне. Ми поступово адаптувалися і до цих нових обставин. Маму виписали з лікарні, але догляд за нею вдома вимагав значно більше зусиль. Я почала шукати помічницю, яка б могла б допомагати з мамою, поки я займаюся дитиною та роботою. Але дуже скоро знов все несподівано перегралося і доля життя підкинуло чергове випробування. Тоді я і почала вперше шукати будинки престарілих у Львівській області…
Одного вечора, коли ми сиділи за вечерею, мій мобільний раптом заграв, перериваючи нашу затишну домашню атмосферу. Це був дзвінок від лікаря мого сина, який занепокоїв мене своїми словами: «Нам потрібно провести додаткові обстеження, і найкраще це зробити в спеціалізованій клініці в іншому місті.» Серце затріпотіло в грудях, ми же розуміємо, що такі новини ніколи не звучать обнадійливо. І ось я стою перед складним вибором: мені потрібно було їхати з сином на обстеження, яке може тривати декілька тижнів, а то і місяці ще результати чекати, але ж мама… Її неможливо було залишити без належного догляду. Після довгих роздумів і обговорення з нею, я вирішила тимчасово розмістити маму в будинок престарілих у Львівській області. За відгуками та рекомендаціями це місце мало бути непоганим варіантом. Проте реальність виявилась зовсім іншою. Я ж не в державні будинки для людей похилого віку зверталася, чому такі жахливі умови?? Вже через кілька днів після переїзду мами до будинку престарілих вартість якого зовсім не маленька, я почала отримувати від неї тривожні звістки. Вона скаржилася у наших телефонних розмовах що тут так самотньо, і здається, що персонал не встигає за всіма доглядати. Згодом я дізналася, що мамі не вистачає уваги з боку медичних працівників, іноді їй доводилося чекати допомоги більше години після натискання кнопки виклику. Але гіршим за все було те, що одного дня мама впала в своїй кімнаті і не могла самостійно піднятися. На допомогу їй прийшли лише через півгодини адже як виявилося, персонал був чимось занадто зайнятий. Від того що вона впала у мами посилились болі в суглобах, і це стало останньою краплею. Я зрозуміла, що потрібно терміново щось змінювати. Ситуація вимагала негайних дій, тому я вирішила скоротити перебування сина на обстеженнях і якомога швидше повернутися додому, щоб забрати маму з того будинку престарілих – Львівська область тоді мене дуже розчарувала. Але ще до мого повернення сталася подія, яка перевернула все з ніг на голову…
Ще до мого повернення, я отримала телефонний дзвінок від знайомої, яка по можливості відвідувала маму, щоб переконатися що вона добре себе почуває. Вона тоді була справжнім ангелом-охоронцем у нашому житті. Її голос був сповнений занепокоєння, вона сказала типу ти маєш негайно приїхати, тут сталася невелика пожежа в одному з крил будинку престарілих. На щастя, моя мама не постраждала, але вона була дуже налякана і хотіла додому, подалі від цього будинку пристарілих. Моє серце тоді зупинилося на мить. «Пожежа?!» Я намагалася зберігати спокій, але у моїй голові шаленіли думки. Я негайно змінила квитки на раніший поїзд додому. Відчуття безсилля перед лицем такої непередбачуваної ситуації було нестерпним. Всю дорогу я майже не відводила погляд від годинника, рахуючи хвилини до зустрічі з мамою. Нарешті прибувши у цей дім для престарілих, я побачила маму, яка сиділа у вестибюлі, обіймаючи свій старий в’язаний плед, який я їй колись подарувала. Її обличчя виражало сильний стрес і страх, а коли вона побачила мене, її очі спалахнули полегшенням. Ми швидко забрали її речі, ті, що вціліли після пожежі і поїхали додому. По дорозі мама жартувала, намагаючись розрядити обстановку. Однак наші пригоди не закінчилися. Повернувшись додому, я зрозуміла, що мама більше ніколи не повернеться до того будинку для людей похилого віку, а це означало, що нам потрібно було знайти нове рішення для її догляду. Моє життя було немов на маятнику, що рухався між доглядом за дитиною, роботою, і турботою про маму. Якби я раніше знала про будинок престарілих у Рівному «Благодать» я би відразу ж туди звернулася і не треба було б їздити у Львівську область. Але ж я думала, що типу там все краще, все на рівні має бути. Чому я так вирішила – хто його зна.
Отже, проблема не вирішена, мені з сином необхідно було дообстежитися. І тут я знову опинилася перед дилемою, яка змусила мої сірі клітини працювати на повну котушку. Як мені забезпечити належний догляд за мамою, коли я з сином буду за містом? Ідея знайти доглядальницю, яка б могла б прийти до нас додому і перебувати з мамою, здалася мені найкращим рішенням, тому що більше про приватні будинки престарілих я тоді думати не хотіла. А дарма… Я почала свій пошук, як детектив під час великої справи, і це реально було на це схоже. Звернулася до соціальних мереж, місцевих форумів, навіть до церковної спільноти, де мама раніше любила відвідувати зібрання. «Шукаю супергероїню, яка не тільки вміє варити неймовірний компот, але й здатна перемогти в шахах мою маму» – це я так жартувала я у своїх оголошеннях сподіваючись, що це додасть легкості моїм спробам знайти ідеальну кандидатуру. Однак реальність виявилася складнішою, ніж я очікувала. Багато хто відповів на мої оголошення, але знайти ту саму, якій я б могла б довіряти догляд за мамою, було не так просто. Навіть якийсь будинок престарілих у Київській області запропонував свої послуги. Але ні. Інтерв’ю за інтерв’ю з кандидатами і кожна зустріч додавала нові історії в мою колекцію. Одна потенційна доглядальниця намагалася переконати мене, що вона вміє спілкуватися з рослинами, і що це допоможе мамі краще себе почувати. Ну, хіба що мама вирішить перетворитися на кімнатний кактус, подумала я і подякувала їй за розмову.
Врешті решт треба було щось вирішувати і ми домовилися, що Людмила Степанівна – одна з кандидаток, почне працювати з мамою, поки я буду займатися обстеженням сина в іншому місті. Начебто з нею все було ОК, викликала довіру. Що ж, нарешті я змогла трохи видихнути з полегшенням і зосередитися на здоров’ї своєї дитини, знаючи, що у цієї людини великий досвід догляду за пристарілими. Як вона казала. Весь цей час я була на зв’язку з Людмилою Степанівною і все здавалося йшло чудово. Вона регулярно писала мені про стан мами, надсилала фотографії, де мама усміхалася, ну коротше все було спочатку чудово. Але життя вирішило ще раз над нами познущатися…
Та одного дня, коли ми з сином перебували в лікарні на черговому обстеженні, мені подзвонила сусідка. Її голос тремтів від хвилювання. Вона швидко мені почала тараторити, типу ти маєш повернутися додому негайно. Я бачила, як ваша доглядальниця за мамою виходила з вашого дому з повними сумками речей. Щось тут не так, я тобі клянуся! Моє серце зупинилося на мить. Знову. Я вже пошкодувала, що не знайшла інший будинок престарілих у Рівненській області хоча б, щоб не далеко від дому. Я швидко зібралася і поїхала додому, залишивши сина на піклування лікарів. Звичайно не безкоштовно. Та і там є кому довірити сина, я не до повністю чужих людей звернулася. По дорозі я намагалася зв’язатися з Людмилою Степанівною, але вона не відповідала на дзвінки. Щойно я приїхала, побачила маму, яка сиділа на дивані з розгубленим виглядом. Потім вона розплакалася і сказала, що та щось назбирала, пакунки якісь, на маму жодної уваги, коротше за нею ніхто не доглядав, вона просто нас пограбувала. Я одразу ж викликала поліцію і почала перевіряти будинок. Виявилося, що зникло багато цінних речей: мама втратила свої старовинні сережки, а також деякі родинні реліквії. А найгірше було те, що мама залишилася без належного догляду і навіть її ліки не були вчасно прийняті. Просто, можете уявити собі мій шок? Де я так нагрішила, за що це все! Ну, я не буду жалітися, адже у людей і страшніші речі трапляються. Я сама винна, просто не могла знайти НОРМАЛЬНИЙ приватний дім престарілих, от і все.
Коли я почала розбиратися з цим з’ясувалося, що Людмила Степанівна взагалі не мала жодних рекомендацій і працювала під вигаданим ім’ям. Гроші за свою «роботу» а саме за догляд за пристарілими у місті Рівне та і не тільки тут вона брала величезні, і це стало очевидно, коли я отримала рахунки за її послуги. Такі ціни не кожен будинок престарілих хоче, а тут.. Якась шахрайка. Все це було як страшний сон, з якого я не могла прокинутися.
Я почала шукати способи вирішити цю ситуацію, але тепер довіра до будь-яких помічниць була зруйнована. І тут я натрапляю на рекомендацію, на одному з форумів, де я давно вже зареєстрована була, про те, що чудовий пансіонат для престарілих у Рівному є «Благодать» і далі іде посилання на сайт: https://pansionat-blagodat.com.ua/. Автор писав, що нещодавно забрав звідти свого тата і був неймовірно задоволений. Він описував чудових лікарів, професійний догляд за пристарілими та теплу атмосферу, яку створювали працівники пансіонату. Можливо, це і є те, що нам треба, хоча я ще не була впевнена, що зможу знову довіритися такому закладу. Я вирішила зателефонувати автору відгуку, контакти якого він залишив для охочих дізнатися більше. Отака відкрита людина, на щастя такі є! Під час розмови він детально розповів про свій досвід і запевнив мене, що «Благодать» дійсно заслуговує на довіру. Він навіть запропонував приїхати та особисто подивитися на умови. Знаходився цей пансіонат для престарілих у місті Рівне на вул. Володимира Стельмаха 28А. Я знала приблизно де це. Але після тієї розмови я ще довго вагалася. Спогади про попередній будинок для престарілих і ті жахливі умови все ще були свіжі в моїй пам’яті. Але мені потрібно було приймати рішення. Ситуація вдома ставала все важчою і я розуміла, що сама не справлюся з усім. Мама потребувала кваліфікованого догляду, а я мала дбати про сина і вирішувати питання з його здоров’ям.
Наступного дня я зібралася з духом і зателефонувала до «Благодаті» за номером (098) 859-68-72. Мені відповіла привітна жіночка, все як треба. Вона відповіла на всі запитання і запропонувала приїхати подивитися на умови. Це мене влаштовувало, тим паче їхати не так далеко. Сам дім для престарілих знаходиться в зручному місці, добре доглянутому, все просто чудово. Коли я приїхала, мене зустріли з усмішкою і запросили на екскурсію. Умови дійсно вразили мене: сучасні чисті кімнати, зручні ліжка, сучасне медичне обладнання і що не менш важливе, доброзичливий персонал, який здавалося, щиро турбується про своїх підопічних. Так, я все ще сумнівалася, але коли побачила, як одна з медсестер ніжно розмовляє з літньою жінкою, допомагаючи їй з вправами, зрозуміла що можливо тут дійсно можуть подбати про маму так, як вона заслуговує, поки мене не буде. А мене може не бути довго! Тому повернувшись додому, я одразу розповіла мамі про приватний будинок престарілих «Благодать», про те який простий порядок оформлення в будинок престарілих, а не як було у Львівській області, жах… І ми коротше мали обговорити обговорити цю можливість. Спочатку мама вагалася, але знаючи що сину необхідно лікування і обстеження, погодилася поїхати на огляд і самій переконатися в умовах.
Отже, ми домовилися про наступний візит до «Благодаті», де мали намір провести цілий день, щоб мама могла відчути атмосферу і познайомитися з персоналом. Я все ще не була впевнена на 100%, але сподівалася, що це рішення стане правильним для нашої родини. Отже, ми поїхали з мамою. Її перші враження були дуже позитивними: вона одразу помітила, як тепло і доброзичливо її зустріли. Ми провели там цілий день, і мама змогла поспілкуватися з медсестрами, лікарями та навіть кількома іншими підопічними, які хвалили цей будинок престарілих за чудові умови і атмосферу. Ми обговорили наші враження і вирішили, що дім престарілих «Благодать» це те місце, де мама зможе отримати належний догляд і увагу. Дуже швидко ми оформили всі необхідні документи – які документи потрібні для оформлення в будинок престарілих мені сказали завчасно, і мама переїхала до пансіонату. Вже з першого дня вона відчувала себе комфортно і в безпеці. Я помітила, як вона поступово розслабляється і приймає цю нову реальність.
Знову вирушивши з сином на обстеження, я вже не відчувала такого тривожного навантаження, як раніше. Ми були постійно на зв’язку з мамою, і її дзвінки приносили мені величезне полегшення. Вона розповідала про те, як їй подобається щоденна програма вправ, яку проводять лікарі, як вони разом ходять на прогулянки в чудовий сад навколо будинку престарілих. Я пам’ятаю, як вона мені радісно по телефону казала: Донечко, тут навіть є вечори кіно! Ми дивимося старі фільми і обговорюємо їх, наче у справжньому кіноклубі! Також вона там завела нових друзів і її соціальне життя нарешті оживилося. Коли я чула її сміх і радісні розповіді, моє серце наповнювалося спокоєм. Син теж почав почуватися краще. Ми зосередилися на його лікуванні, і я бачила позитивні зміни. Ми з мамою зідзвонювалися кожного дня, і я завжди була в курсі того, як вона проводить свій час у пансіонаті для престарілих. Вона навіть почала цікавитися новими хобі, такими як малювання і легка гімнастика для підтримки фізичної форми. Мама і гімнастика з її то Паркінсоном і суглобами! Ну дає! Одного разу вона мені сказала типу, знаєш, я тут відчуваю себе, як у маленькому готелі для старших людей. Всі такі уважні і дбають про нас. І хоча я сумую за домом і дуже переживаю за Микитку (це мій син з яким ми поїхали на лікування, але все добре, нічого смертельного на щастя), тут мені добре. Коли вона казала, що їй тут добре, у цьому будинку для престарілих, я остаточно переконувалась, що зробила нарешті правильний вибір. Я вже не так сильно переживала за маму і це дало мені можливість повністю присвятити себе синові. Ми проходили всі необхідні обстеження і лікування і я відчувала, що нарешті у нас все стабілізується.
Далі почалося інтенсивне лікування сина. Ми тривалий час перебували в іншому місті, але я завжди була на зв’язку з мамою. Її дзвінки були для мене як бальзам на душу, особливо після довгих і виснажливих днів у лікарні. Мама розповідала про свої дні в пансіонаті для престарілих Рівного «Благодать» з такою радістю, що я навіть трохи заздрила її новим друзям і розвагам. Син поступово почав показувати позитивні результати лікування і я нарешті відчула надію, що скоро все стабілізується. Весь цей час мама залишалася активною і позитивною, що допомагало і мені триматися. Ми постійно ділилися новинами і я бачила навіть по телефону як її стан поліпшується. Вона навіть почала малювати картини і відправляти мені фото своїх робіт. Казала, дивись, може коли повернешся, влаштуємо виставку і сміялася.
Потім після декількох місяців інтенсивного лікування нарешті настав момент повернення додому. З сином все добре і я була вже н старті додому, забирати маму. Коли ми приїхали в будинок для престарілих «Благодать» за мамою, я була приємно здивована її виглядом. Вона виглядала здоровішою, щасливішою і такою повною енергії, що здавалося, ніби минулі проблеми зі здоров’ям були лише сном!
Ми забрали її додому, і життя поступово налагодилося. Ми всі відчували, що тепер можемо почати новий розділ нашого життя з новими силами і надією. Син росте, мама сповнена енергії настільки, наскільки можна з її захворюваннями, але це було набагато краще ніж «ДО», а я нарешті могла видихнути з полегшенням. Зараз у нас все добре, мама досі згадує про пансіонат для престарілих у Рівному «Благодать» з теплом і посмішкою. Сподіваюсь, після моєї розповіді хтось незабаром теж буде посміхатися, як моя мама. Дякую за увагу, у мене все!