Овідіополь відгуки. Як були в моєму житті і ліки від алкоголізму без рецепта, і лікарні, і саме дно

Як були в моєму житті і ліки від алкоголізму без рецепта, і лікарні, і саме дно

Мене звати Сергій, мені 40 і я алкоголік. Колишній, але це як кажуть назавжди. Не думав, що колись напишу таке, але маю що сказати про різні нові препарати від алкоголізму, про мій шлях, мою, кхе-кхе, боротьбу)) Бо якщо ти це читаєш і зараз в такій же ж*пі, в якій був я, то, може, цей текст тобі хоч трохи допоможе.
Я почав бухати рано. Спочатку пиво з пацанами у дворі, потім крепкіші варіанти, а там уже й в запої заходив легко. Все наче по класиці: спочатку весело, цікаво, дівчата, гулянки, потім ранок з бодуна, а потім вже похмелятись треба, щоб жити. Робота? Та яка нах*й робота, коли руки трусяться, очі червоні, а в голові тільки одна думка – де знайти ще 100 грамів, щоб відпустило? Пам’ятаю як тодішня моя жінка шукала для мене найефективніші таблетки від алкоголізму, але фіг там що це давало мені. Тим паче мені все було в кайф, в жилу, в тему.
Жінка терпіла довго. Я обіцяв, брехав, клявся, що зав’яжу. Вона вірила, бо любила, бо дитина мала була, бо дурна, як і всі баби, які думають, що нас можна змінити. Постійно шукала, де краплі від алкоголізму купити в аптеці. Вона дуже вірила, що так можна алкаша врятувати. Але потім, коли вже гроші з хати пропадати почали, коли я бухав тижнями і на очі не з’являвся, вона зібрала речі й пішла. Разом із сином.
Мене це звичайно трохи прихлопнуло, але ненадовго. Я якось переконав себе, що ще не все втрачено, що вона повернеться. А сам далі топив своє життя в пляшці. Мене звільнили, потім ще раз, потім вже ніхто не хотів брати. Сидів у батьків, а вони дивились на мене, як на прокаженого. Я це бачив, але мені було пох*й.
Дійшло до того, що я бухав усе, що горіло. Самогон, аптечну настоянку глоду, навіть той грьобаний одеколон «Тройной» пробував, бо реально трусило. Жив у якомусь тумані, де не було ні часу, ні днів тижня – тільки стан: бухой або дуже херово, і треба ще. Ліки від алкоголізму без рецепта? Ага, це – глод))) Насправді я шуткую. Глод – це смерть. Я бачив стільки смертей від нього!
Потім була лікарня – мама викликала швидку, коли я ледве дихав після чергового запою.
Коли мене виписали з тієї лікарні після крапельниць, я зробив те, що робить більшість алкоголіків – намагався сам зав’язати. Ну, як зав’язати… Пару днів потерпів і пішло-поїхало.
Після того мене батьки виставили з дому. Сказали: «Досить! Не хочеш жити – здохни десь сам, але не в нашій хаті!». І я пішов. Куди? А х*р його знає. Якось натрапив на компанію таких же «братів по нещастю». У одного з них була хата, яку йому залишили батьки, але замість того, щоб продати чи жити нормально, він перетворив її на справжню притонку.
Там тусувались такі ж, як і я, тільки ще гірші. Колишні робітники, вчителі, один навіть був інженером – всі вони перетворились на ходячі тіні, які жили від пляшки до пляшки. Бухали ми все, що могли дістати. Головним делікатесом була аптечна «глідка». Ми навіть жартували:
– Які краплі від алкоголізму кращі?
– Глід! Тільки пити треба не краплями, а цілим фанфуриком!
20 гривень – і ти п’яний в зюзю. Якщо глоду не було – пили настойку пустирника, календули, навіть ту х*йню, що для натирання суглобів продається.
Деградація була повна. Хтось навіть не мився місяцями, бо «а нах*я?» У хаті смерділо сечею і перегаром так, що очі різало. Посуду не було – пили з тих самих пляшок, інколи навіть не парились витирати після когось, якщо хтось наблював. А що, всі свої!
Тіла розвалювались на очах. У одного синіли ноги – діабет плюс алкоголь. Відрізали одну. Він горював недовго, бо через місяць його знайшли мертвим у туалеті. Згорів нах*й від глоду.
Ще одного винесли у мішку, бо у нього просто відмовила печінка. Жовтий, як лимон, ходив-ходив, а потім впав і все. «Ну, шо? Шарік здох?» – сухо пожартував хазяїн хати. Всі похихикали, а потім пішли похмелятись. Такі ми тоді купляли ліки від алкоголізму в аптеці, тобто, пардоньте, для алкоголізму.
І мені тоді ще було пох*й. Я жив серед цього лайна і думав, що так не може бути завжди. Але от зара воно таке моє життя. Але це було дно, з якого дуже багато людей вже ніколи не змогли піднятися.
Я потрапив у наркологію випадково. Ну як випадково – хтось зателефонував у швидку, коли я валявся під магазином без тями. Кажуть, що до цього я ще пробував шось кричати, матюкався на когось, потім блював прямо під ноги людям і врешті просто впав обличчям у бруд. У мене в кишені було аж 8 гривень, і я навіть не пам’ятав, як там опинився.
Швидка відвезла мене в наркологічку. Державну. Ту, куди потрапляють всі ті, кого вже не хочуть бачити ні вдома, ні в суспільстві. Психушка, коротше. Там було все, як у тюрмі, тільки без ґрат. Палати на 10-12 чоловік, ліжка розвалені, запах вогкості, сечі та хлорки. І люди. Точніше, не люди – тіні. Хтось трусився в ломці, хтось стогнав у кутку, хтось дивився в стелю абсолютно порожніми очима.
Знаєте, який там був найкращий засіб від алкоголізму (відгуки людей, хто в цьому місці побував, не дадуть набрехати!)? Думаєте, лікування? Та яке нах*й лікування алкоголізму! Спочатку мене тупо прив’язали до ліжка, бо я «був буйний». Я ж перші два дні тільки те й робив, що клявся мамою, що не п’ю, що мене підставили, що я «завтра сам піду додому». Ага, щас. У відповідь на всі мої крики мене просто вкололи чимось, від чого я відключився на добу.
Коли прокинувся, почалося справжнє пекло. В державній наркології тобі ніхто не робить «м’який вихід» з запою. Там просто ріжуть алкоголь нах*й, і твоє тіло саме вирішує, як з цим справлятися. Я лежав на ліжку і думав, що здохну.
Ломка (саме так – ломка!) була страшна. Тіло викручувало, як ганчірку. Піт лився рікою, в роті пересохло так, що язик прилипав до неба. Голова тріщала, наче її в лещатах затиснули. Я марив. Бачив якихось людей, що стояли над моїм ліжком і дивилися на мене пустими очима. Бачив щурів, які бігали по підлозі (а може, то і не марення було, бо в тій дірі це реально можливо). Хоча в той час мені здавалося, що це так працюють ті самі, як говорили медсестри, найефективніші таблетки від алкоголізму… Не знаю… Може і біла гарячка була, а може…
Їсти було неможливо. Жратва – як у радянському концтаборі: смердюча баланда, від якої нудило ще більше. Я пив воду з-під крана, бо іншої не було, і блював нею ж.
Лікарі? Їм на нас було пох*й. Вони просто ходили коридором, іноді заглядали і питали: «Живий?». Якщо живий – значить, все нормально, потерпить. Якщо ні – ну, був чувак, і нема чувака. Одного мужика знайшли в туалеті – повісився на власній простирадлі. А що? Його тут і не лікували, просто закрили, щоб не заважав нормальним людям жити. А, ну і давали «кращі» таблетки від алкоголізму…
Через два тижні мене випустили. Сказали: «Ти відходив, все, давай, іди». І я пішов. В одних спортивках, у яких сюди потрапив, і старій футболці, яка смерділа потом, хлоркою і ще х*р знає чим.
Я йшов вулицею, і єдине, що було в голові – бажання випити. Бо тверезе життя здавалося ще більшим пеклом, ніж те, що я пережив у наркології.
Перше, що я зробив – зайшов у найближчий бар. Замовив сто грамів. Випив. І нажрався.
А потім була Лариса. Я навіть не пам’ятаю, як познайомився з нею. Якось так сталося, що ми опинилися в одній компанії. Вона була не з таких, що валяються під парканом, а з тих, хто «інтелігентно випиває». Робота, квартира, який-не-який, але рівень життя. І я їй якось приглянувся. То був період, коли я трохи навчився себе тримати в руках, принаймні на перший погляд)))
Спочатку все було нормально. Вона не особливо підтримувала мою любов до бухла, але й не боролася з нею. Типу: «Ну, вип’єш трохи, тільки не перебирай». А я, ясне діло, обіцяв, що «звичайно, трохи». Але ми ж знаємо, що «трохи» у алкоголіка – це просто пауза перед черговим запоєм.
Перший час я навіть намагався себе стримувати. Вона приносила пляшку вина на вечерю, я пив два бокали й робив вигляд, що мені вистачає. Але потім, коли вона засинала, я ліз у її сумку, шукав гроші і йшов докуповувати нормальний алкоголь.
З часом вона сама стала випивати більше. Це так працює – якщо живеш з алкашом, то або виганяєш його нах*й, або починаєш пити разом з ним. І ніякі навіть найефективніші таблетки від алкоголізму без рецепта не допоможуть, скільки б часу і спроб не робили бідні жінки. Лариса ж обрала другий варіант. Спочатку разом брали вино, потім коньяк, потім уже пішла горілка, бо «нащо переплачувати?».
Так ми і жили. Дні зливалися в один суцільний алкогольний марафон. Ми могли пити тижнями, валяючись в ліжку, не виходячи з дому. Її звільнили, бо почала бухати прямо на роботі. Я вже давно ніде не працював, так що мене це не хвилювало.
Квартира перетворилася на смітник. Порожні пляшки валялися скрізь. Кухня смерділа прокислою їжею. Гроші закінчувалися, і ми почали продавати речі. Спочатку щось непотрібне – старий тостер, фен, якісь сумки. Потім пішли прикраси, меблі. Коли дійшло до того, що я пропив її золотий ланцюжок, вона закотила скандал, бо це був її матері…
Ми побилися. Вона перша кинулася на мене, почала дряпати, бити по обличчю. Я не втримався і її штовхнув. Вона впала, заревіла, а потім схопила порожню пляшку і розбила об стіну. Стояла, тримаючи в руці горлечко з гострими краями, і кричала: «Забирайся, мразь! Ти мені життя переср*в!».
І я пішов. В одних джинсах і футболці. Точніше, поплентався, бо ледве тримався на ногах. Я знав, що знову залишився ні з чим. Але тоді мені було по**й.
Бо в кишені було ще 50 гривень (до речі, її). І я знав, на що їх витрачу…
Я не знаю, як би закінчилося моє життя, якби не один випадок. Хочете вірте, хочете ні, але мені реально пощастило.
Я тоді вже майже тиждень бомжував. Ночував на вокзалі, в під’їздах, де доведеться. В кишені – нуль, з хавки – хіба що якийсь батон із смітника, запитий дешевим алкоголем, який вдалося випросити у таких же, як я.
І от лежу я на лавочці в одному парку, ледь живий. Жара, сонце палить, всередині сушить так, що язик ніби наждачкою по небу шкребе. Люди проходять повз, хтось зневажливо коситься, хтось узагалі не помічає. І тут зупиняється жінка. Гарно одягнена, видно, що не з простих. Дивиться на мене. Я думаю: «Ну все, зараз скаже поліції, щоб мене погнали». А вона раптом каже:
– Тобі допомога потрібна?
Я тільки фиркнув: «Що, даси 50 гривень на похмелитися?»
А вона раптом якось строго так:
– Ти ж не хочеш здохнути тут, як собака? Я можу тебе забрати. Але якщо я це зроблю, ти більше не вип’єш ні грама.
Я вже хотів відмахнутися, але тут якось глянув у її очі – і в них було не зневага, не жалість, а щось інше. Може, справжнє співчуття, може, ще щось… не знаю. Але я кивнув. Спочатку думав, що вона почне мені пхати якісь таблетки викликають огиду до алкоголю, відгуки про які можна всюди почитати. І це реально небезпечно, не менш ніж спиртне. Я серьйозно.
Завдяки цій чудовій жінці я потрапив у клініку «Матері проти залежностей».
Спочатку я думав, що це буде чергове пекло, як у державній наркології. Але все виявилося інакше. Там ніхто мене не зв’язував, не кричав, не вколював «щоб відключився», не пхав в мене «кращі» таблетки від алкоголізму. Мене поселили в чисту, охайну палату. Мені дали нормальну воду, нормальну їжу. І головне – ніхто не дивився на мене, як на г*вно.
Лікування було не таким, як я звик. Мені поставили крапельниці, які реально допомагали – я вперше за багато років не просто «відходив» від бухла, а почувався, наче людина. Використовували якісь нові препарати від алкоголізму – західні блокатори, від яких тяга до алкоголю почала пропадати.
Плюс постійні бесіди. Не просто «пий воду і терпи», а нормальна розмова з лікарями, які реально розуміли, що таке залежність. Вони не тиснули, не моралізували, не розповідали, які ми, алкоголіки, «кончені». Вони просто допомагали.
Я пройшов повний курс лікування алкоголізму. Після детоксикації мені запропонували підшиття – препарат, який блокує будь-яку дію алкоголю і змушує організм відкидати його. Це були дійсно сучасні препарати для лікування алкоголізму. Я довго думав, але погодився. Коли я вийшов із клініки, я був іншою людиною. Очі були ясні, руки не тремтіли, в голові – не алкогольна каша, а думки про майбутнє.
Я не п’ю вже 3,5 роки. Щодо той жінки. Вона раніше пройшла теж непростий шлях залежності. А зараз вона моя жінка і ми щасливи жити нове життя. Ми разом пишемо роман про наше життя. І ця розповідь – лише частина нашої книги.
Залишу контакти цього центру, де і вам допоможуть:
https://narkohelp.com.ua/
(099) 000-46-71
вул. Горохович А., 19