Як я пив, спився, впадав в запій, лікувався і як мене врятувало кодування від алкоголізму в Рівному
Як я пив, спився, впадав в запій, лікувався і як мене врятувало кодування від алкоголізму в Рівному
Ой, та життя в селі Рівненської області – це справжня пригодницька книга. Жили ми небагато, але з душею. І знаєте, коли мені було 15, здавалося, що все найцікавіше ще попереду. Якось сиділи ми з пацанами біля річки, робити нічого, а тут Вітька дістає пляшку самогону. «А шо, давай спробуємо!» – каже він, а ми ж не вчорашні, всі закивали, мовляв, чому б і ні. Та й пішло-поїхало. Як би я міг тоді знати, що через деякий час мені буде потрібна підшивка від алкоголю?! Ох і ах.
Спершу пили потайки від батьків, по чуть-чуть, щоби не палитися. Збиралися на вечірки в сусідньому селі, де ніхто нас не знав. Пам’ятаю, як одного разу ми з хлопцями роздобули пару пляшок горілки типу ми вже дорослі. Сиділи на березі озера, горлали пісні і сміялися, поки небо не почало світати. Було весело, мовби кращі часи нашого життя.
З часом, самогон став не дивиною. Кожне свято – то ще один привід, а інколи й без приводу. Кожен з нас хотів бути крутим і виявити свою сміливість перед іншими. Хто більше вип’є, той і герой. Вечорами з пацанами зависали біля магазину, чекали, поки хтось старший купить нам щось міцненьке. І ось, за кілька років, це щось міцненьке стало звичкою. Хто міг тоді подумати, що згодом для багатьох з нас, в тому числі для мене буде потрібна справжня лікарня від алкоголізму.
Здавалося, що це весело і нічого страшного в тому нема. Але з кожним роком пили більше і частіше. В школі якось вчителька сказала, що я став відстороненим і неуважним. Ну, та й що? А у мене тоді в голові лише вечір, пляшка і компанія. Іноді після чергового застілля прокидався не вдома і не пам’ятав, як туди потрапив. А мені було лише 17!
Життя в селі, де кожен знає кожного, перетворювалося на суцільну п’янку. У вільний час лише шукали, де взяти гроші на випивку, і планували, де і з ким будемо наступного разу бухати. Коли батьки почали підозрювати, що я вже трохи за край заходжу, було пізно. Їхні настанови та моралі мене вже не хвилювали. Мені здавалося, що я всіх добре обманюю і контролюю ситуацію. А насправді, хтось вже повинен був шукати, де в Рівному лікують від алкоголізму, бо в мене була вже повна залежність.
Мені було весело, але якось те веселе переросло в щось більше, щось таке, що я вже не міг залишити. Той підлітковий період був наче великий експеримент, але наслідки його залишилися зі мною надовго. Ну, але про це пізніше…
Отже, школу я якось закінчив. Батьки зітхнули з полегшенням, коли побачили мій диплом, а я вже думав, куди ж тепер податися. З університетом не склалося – не до того було. Так шо почав шукати роботу, де б мені дали і якусь копійчину заробити, і випити не забороняли.
Першою моєю роботою стала місцева ферма. Ну, знаєте, така робота: вранці корів доїш, вдень сіно косиш, а ввечері – можна й пів літра розпити з хлопцями. Робота важка, але ми знаходили, як розважитися. Пацани постійно жартували, що якщо десь є трава, то ми її знайдемо і накуримося. Та й до пляшки теж не були байдужі. До речі деякі з чоловіків вже мали досвід кодування від алкоголізму в Рівному, але як вони самі казали: «Все це брехня».
Потім був сезон на будівництві. Ото був справжній цирк! Там працювали такі ж кадри, як я: зранку в кирзових чоботах, ввечері в барі. Наш прораб тільки руками розводив, коли ми після вихідних приходили на роботу з бодуна. Він навіть одного разу жартома сказав, що нам треба премію дати за те, що взагалі приїхали. Ну, зате грошей вистачало не тільки на пляшку і закуску.
А потім я вирішив, що треба щось міняти. Все-таки Рівне – велике місто, там можливостей більше. Зібрав манатки і поїхав туди. Але ви ж знаєте, як воно буває: думав змінити життя, а змінив тільки місце п’янки. Влаштувався вантажником на склад. Робота неважка, гроші стабільні, ну і після зміни можна було піти з новими колегами в місцевий бар. Спершу думав, що це на короткий час, поки не знайду щось краще, а затягнуло на кілька років.
Життя в Рівному було своєрідним марафоном: зранку на роботу, ввечері в бар, на вихідних відсипатися після чергової гульні. Здавалося, що так і має бути. Колеги вже знали, що я без своєї порції не можу, і завжди знаходили, з ким розділити пляшку. Ось так і жив: від пляшки до пляшки, від гулянки до гулянки. Рідні на селі все розуміли і навіть говорили, щоб я пошукав якесь лікування алкоголізму в Рівному, відгуки почитав, поговорив з кимось, але мені ці поради було до одного місця, мене все влаштовувало.
Іноді згадую ті дні з посмішкою. Здавалося, що це нескінченний фестиваль, де я – головний герой. Проблеми, звісно, були: і здоров’я підводило, і роботу втрачав не раз, але тоді це все виглядало, як чергова пригода. Ми з друзями часто жартували, що якщо б алкоголь був олімпійським видом спорту, то ми б усі отримали золоті медалі)))) Забігаючи наперед скажу, що таки в місті Рівне кодування від алкоголізму я пройду, але це буде набагато пізніше. І пройду його не раз.
Отже, жив я в Рівному, пив, працював вантажником, і от одного вечора в барі зустрічаю Оленку. Така мила дівчина, з великими очима і сміхом, таким дзвінким-дзвінким. Спершу було все як у казці: вечірні прогулянки, романтичні вечері, вона навіть не дуже сварилася, коли я приходив додому на побачення трохи напідпитку. Через пів року ми вирішили одружитися. Здавалося, що з нею я зможу змінитися.
Та, як кажуть, горбатого могила виправить. Спочатку ми жили непогано, я намагався пити менше, але старі звички так легко не відпускають. Вечорами після роботи ми все частіше сварилися через те, що я приходив додому п’яний. Олена плакала, а я обіцяв змінитися, але все залишалося так само. Через два роки шлюб почав тріщати по швах. Вона сказали, чи я роблю хоча б укол від алкоголізму, ціну якого вона оплатить, якщо я не хочу цього робити, або вона уходить. Я звісно відмовився. Олена не витримала і пішла від мене. Я залишився один, зі своєю пляшкою і пустою квартирою. Через місяць ми розлучилися офіційно.
Знову почав шукати роботу, бо втрачав одну за одною через те, що не міг нормально функціонувати зранку. А ще треба було якось сплачувати дах над головою. Влаштувався на завод, де зустрів Інну. Вона була старша за мене на 3 роки і, здавалось, краще розуміла життя. Ми почали зустрічатися, і через пів року одружилися. Інна теж думала, що зможе мене змінити. Але старі звички знову взяли своє. Інна намагалася контролювати мене, ховала пляшки, сварилася, але це лише погіршувало ситуацію. Я почав пити ще більше, а наші сварки ставали дедалі жорсткішими.
Через рік вона зібрала свої речі і пішла. Сказала, що більше не може дивитися, як я сам себе знищую. І ось знову я залишився один. Роботу на заводі втратив, бо кілька разів прийшов п’яний. Та й, мабуть, і не без Інни це вийшло так… Довелося шукати нове місце. Влаштувався охоронцем в супермаркет, де зустрів Тетяну. Тетяна була іншою. Вона не сварилася зі мною через пияцтво, бо сама теж любила випити. Ми разом проводили вечори з пляшкою, сміялися, співали пісні, здавалося, що життя стало простішим.
Ми швидко одружилися, і спершу все було чудово. До речі, вона мала досвід перебування у наркодиспансері в Рівному на Студентській 7. Сказала, що все це – повна фігня. Ще вона проходила лікування алкоголізму в Луцьку – відгуки чиїсь її туди надихнули поїхати. Але, по її словам, це теж було все до одного місця.
Ми ніби знайшли один одного, але алкоголь робив своє. Наші дні перетворилися на нескінченний марафон п’янок. Вранці прокидалися з похміллям, ввечері знову пили. Роботу я знову втрачав, але цього разу навіть не намагався шукати щось нове. Тетяна підтримувала мене, ми разом знаходили випивку і разом опускалися на дно.
І ось одного дня вона не прокинулася… Я сидів поруч з її холодним тілом і зрозумів, що алкоголь забрав у мене вже все: дві дружини, роботи, тепер і Тетяну. Цей удар був важким, але замість того, щоб зупинитися, я пішов ще глибше в алкогольну яму. Ніхто вже не хотів мене брати на роботу, навіть на самі низькі посади. Я жив на вулиці, збирав пляшки, щоб хоч трохи заробити на випивку. Так, я повністю опустився.
Здавалося, що життя закінчилося, і я більше нічого не можу змінити. Всі, хто колись мене знав, відвернулися. Був час, коли я ночував на вулиці, а вдень бродив вулицями Рівного в пошуках будь-якої можливості дістати пляшку. Втрачав одне за іншим: повагу до себе, віру в майбутнє, надію на краще життя. Коли мріяв про сім’ю, кар’єру і щасливе життя, ніколи не думав, що все так обернеться. Тоді я вирішив пройти кодування від алкоголізму в Рівному. Так як грошей не було зовсім, я вирішив поїхати у державний диспансер. І хоча я чув про нього багато поганого, але треба було хоч з чогось починати.
Приїхав я туди в надії, що все зміниться, що знайду допомогу. Але диспансер зустрів мене не надто привітно. Перші ж хвилини там дали зрозуміти, що це місце далеко не курорт. Стіни обшарпані, скрізь запах ліків і чогось неприємного. Персонал – сумні, змучені люди, що дивилися на мене, як на ще одного безнадійного п’яницю.
Спочатку мене оформили і сказали зачекати. Чекав я години дві, сидячи на старому, поламаному кріслі, вмираючи від похмілля. Нарешті мене викликали до лікаря. Він подивився на мене зневажливо і сказав, що кодування від алкоголізму тут не роблять, але дадуть крапельницю, щоб очистити кров, і заспокійливе, щоб трохи прийти до тями.
Коли мене поклали на ліжко, я зрозумів, що це ліжко, мабуть, пережило ще моїх дідів. Матраци протерті, на стінах плями, всюди таргани і клопи. Я навіть не міг заснути, бо постійно відчував, як щось повзе по мені. Я навіть грішним ділом став думати, що в «біла горячка», але сусіди по палаті сказали, що це дійсно клопи і всюди тут таргани та інші комахи. Медсестри заходили рідко і робили свою роботу механічно, без особливого бажання допомогти.
Крапельниця допомогла трохи очистити організм, але душевного спокою це не додало. Я лежав і думав про те, що ж далі. Заспокійливі зробили мене сонним і байдужим, але проблема залишалася. Через три дні мене просто відправили назад на вулицю. Жодного плану лікування алкоголізму, жодної реальної допомоги. Тільки коротка перерва від постійного п’янства.
Але після тієї лікарні я зрозумів, що опустився на саме дно. І хоч тоді ще не знав, як, але з’явилася маленька надія на те, що можна піднятися. Я просто мусив знайти спосіб.
І ось, одного дня я вирішив повернутись назад у село до батьків, точніше живою була тільки мама, тато вже помер до того часу. Дорога була важка, бо, по суті, я повертався додому як невдаха. Але думка про те, що мама чекає, надавала мені сил.
Приїхав до мами, вона мене обійняла, як маленького. Мама, як завжди, приготувала борщ, улюблені вареники, а я сидів за столом і відчував, як всі ці роки пролітали перед очима. Вирішив, що заради матері не буду пити, буду допомагати по дому, знайду роботу. Перші тижні було важко – організм вимагав алкоголю, але я тримався. Вставав рано, допомагав мамі по господарству, ремонтував те, що роками руйнувалося.
Знайшов роботу в місцевій крамниці. Нічого особливого, але гроші хоч якісь. Знову почав відчувати себе людиною. Мама раділа, бачачи мене тверезим і активним. Ми багато говорили про життя, про те, як усе могло б бути і як буде тепер. Вечорами сиділи на ґанку, дивилися на зорі, мама згадувала про тата, про те, як все було колись. Це були тихі, спокійні вечори, коли здавалося, що все налагоджується. Пам’ятаю, що вона спитала мене про те, що рано чи пізно я знов можу зірватись, і що вона чула про працююче лікування алкоголізму гіпнозом у Луцьку, але я на 100% був впевнений, що більше і ніколи не торкнуся нічого спиртного. І лікування від алкоголізму мені все одно не допоможе.
Протримався я так п’ять місяців. П’ять довгих місяців без краплі спиртного. Робота, дім, мама – все було наче в порядку. Почав навіть трохи відкладати гроші, думав про те, щоб відремонтувати стару хату, привести її в належний вигляд. Думав, що зможу змінити життя.
Але старі звички мають погану властивість – вони чекають свого моменту. Якось ввечері зустрів старого друга дитинства. Він теж приїхав у село на кілька днів. Ми вирішили просто посидіти, поспілкуватися. І тут з’явилася пляшка. Спершу думав, що зможу контролювати себе. Один келих, другий – що може статися? Все ж в голові – думав я – А раз я вирішив не пити, то й пару келихів нічого не змінять. Як я жорстоко помилявся…
Так почався мій занепад. Той вечір перетворився на тритижневий запій. Здається, я тоді втратив контроль над всім. Гроші, які відкладав, швидко зникли. Випивав зранку до ночі, кожен день – як у тумані. Мама плакала, намагалася мене витягнути з цього стану, але марно. Я не слухав, не бачив нічого навколо. Говорив лише: «Та все гаразд, скоро зупинюсь, треба трошки відпочити, дуже втомився».
І ось одного ранку прокинувся я в Одесі. Головний біль, сухість у роті і повна відсутність пам’яті про те, як я тут опинився. Лежав на пляжі, відчуваючи, що знову втратив все, чого досягнув за ці п’ять місяців. Вулиці були незнайомими, люди проходили повз, не звертаючи на мене уваги.
Сидів там, дивлячись на море, і думав, що ж далі.
Ну, не залишатись же тут, на пляжі, без копійки в кишені. В голові була думка набрати старого знайомого, який вже років 10 як жив в Одесі. Діма. Він завжди був людиною серйозною, не дуже близький до моїх пияцьких пригод. Але вибору не було, тож дістав свій кнопковий телефон, знайшов його номер і натиснув кнопку виклику.
Діма взяв слухавку не одразу, але все ж таки відповів. Слухав мене, а я, звісно, розповів йому всю свою епопею, як попав у таку халепу. Попросив грошей на потяг до Рівного, а там вже автобусом до села. Він довго мене перевіряв, не на п’янку чи беру, розпитував деталі, уточнював. Врешті-решт, ми домовилися зустрітися в центрі міста.
Прийшов я до місця зустрічі, стою, чекаю. Через кілька хвилин з’являється Діма. Подивився на мене, як на щось, що котилося з гори довгий час. Перші його слова були: «Ти виглядаєш як привид». Я тільки плечима знизав. Він сказав, що допоможе знайти дуже сильну наркоклініку, якщо я 100% пройду там курс. І він позичить на це гроші. Я спитав, чого він так робить, на що він відповів, що сам був колишнім наркоманом і саме там йому допомогли. Я сказав, що вже пробував лікуватись від алкоголю, але це для мене безглуздо. На що він відповів, щоб я хоча б спробував там пройти кодування від алкоголізму. Так і домовились
Так я попав в приватну клініку «Матері проти залежностей». Приїхавши туди, відразу відчув, що це місце зовсім інше. Персонал привітний, обстановка затишна, всюди чисто і охайно. Мене зустріла жінка середніх років, потім був головний лікар. Вона уважно вислухала мою історію і сказала, що це буде нелегко, але можливість змінитися є у кожного. І в мене теж.
Перші дні були важкими. Крапельниці, заспокійливі, психологічні сеанси – все це змішалося в одне велике випробування. Але я тримався, бо розумів, що це, мабуть, останній шанс. Діма часто дзвонив, підтримував мене, казав, що все буде добре. Клініка мала свою систему кодування від алкоголізму: медичне обстеження, детоксикацію, потім довгі години психологічних сеансів.
Знайомства з іншими пацієнтами допомагали не почуватися самотнім у цьому нелегкому шляху. Виявилося, що кожен тут має свою історію падінь і підйомів, і в цьому є щось спільне для всіх нас. Поступово я почав відчувати зміни: розум став яснішим, повернулися сили, захотілося знову жити нормальним життям.
Мені сподобалися групові заняття з психологом. Там ми відкрито говорили про свої проблеми, страхи і надії. Психологи вміло керували розмовою, допомагаючи кожному знайти свої слабкі місця і працювати над ними. З кожним днем я відчував, як старі звички відступають, а на їх місце приходить щось нове – віра в себе і своє майбутнє.
Пройшовши повний курс і розуміючи, які можуть бути після кодування від алкоголізму наслідки, якщо я знов вип’ю щось алкогольне, я почав змінюватись. Діма як раз приїхав до рідних до Рівного і як раз мене забрав, потім ми сіли в кафе, де я вперше за довгий час замовив просто каву.
Після того, як я закінчив курс кодування від алкоголізму в Рівному в МЦ «Матері проти залежностей», моє життя почало змінюватися на краще. Перші півроку без спиртного були справжнім випробуванням, але я тримався. Кожен день без п’янства був маленькою перемогою над собою. Знову почав відчувати смак життя, насолоджуватися простими речами, які раніше не помічав. Мама була щаслива бачити мене тверезим і активним. Я знову почав допомагати по господарству, ремонтувати хату, як обіцяв собі раніше. Моя самооцінка піднялася, з’явилися нові плани і мрії. Працював, заробляв гроші, і нарешті відчув, що контролюю своє життя.
Через півроку я вирішив закодуватися в тому ж медцентрі «Матері проти залежностей» на вулиці Горохович Антоніни, будинок №19 ще на рік. Це дало мені впевненість у тому, що не зірвуся і зможу продовжити йти шляхом тверезості. Під час цього року я зосередився на роботі, будував плани на майбутнє, навчався новим навичкам. А коли й цей рік пройшов, я вирішив пройти повний курс комплексного лікування від алкоголізму в тому же центрі «Матері проти залежностей».
Зараз у мене вже чотири роки повної тверезості. Життя стало стабільним, з’явилися нові друзі, які підтримують і розуміють мене. Я зміг віддати борг Дімі, бо тепер маю дуже хорошу роботу. Працюю на Діму в сфері нерухомості, і він став не лише моїм другом, а й наставником. Робота приносить мені задоволення і стабільний дохід.
Мій досвід показав, що життя без алкоголю можливе і може бути дуже щасливим. Я знайшов себе, свою силу і віру в майбутнє. І якщо боїшся пройти повне лікування від алкоголізму, то для початку хоча б пройди кодування від алкоголю в надійному місці, такому як «Матері проти залежностей». Це може стати першим кроком до нового життя, як стало для мене. Життя без алкоголю – це життя з новими можливостями і перспективами. Ніколи не пізно почати спочатку і знайти своє щастя!
Якщо ви хочете отримати дійсно ефективну допомогу, і щоб за лікування і кодування від алкоголізму ціна було доступною, ось вам контакти:
Телефони: (097) 000 46 71 та (099) 000 46 71
Сайт: https://narkohelp.com.ua/