Кращий будинок престарілих в рідному місті Рівне для моєї мами – варто прочитати
Кращий будинок престарілих в рідному місті Рівне для моєї мами – варто прочитати
Всіх вітаю, любі читачі. Не думала, що колись буду писати про пансіонати для престарілих, та щей позитивні відгуки. Але познайомившись з пансіонатом для престарілих у місті Рівне «Благодать» – https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ я повністю змінила своє ставлення до таких установ. Саме приватні будинки престарілих! Тільки тут нададуть належний догляд і ставлення до людини тут на рівні.
Отже свою історію я почну з самого початку. Я давно живу у Польщі, тут працюю, тут у мене сім’я. В Україні у мене мама, яка категорично не хоче переїжджати, скільки б я її не вмовляла. Мама моя – міцна і незалежна жінка, яка завжди знає, як жити і що робити. Після смерті тата, вона залишилась одна в нашій старій хаті на околиці села, і відтоді вперто відмовлялася покидати рідний дім. Якщо би їй сказати, що вона колись поїде у будинок престарілих в Рівному – не повірила би ні вона, ні я. Мама завжди була активною і життєрадісною. Вона любила город, піклувалась про квітник і завжди мала вдосталь часу для всіх своїх справ. У неї була своя ритміка життя, свій розклад, який вона ретельно дотримувалась. Вона могла спокійно прокидатися о п’ятій ранку, готувати сніданок, йти на город, а потім повертатись додому і займатися іншими справами по господарству. Так минали її дні, тижні, місяці. Здоров’я у неї було міцне, і здавалося, ніщо не могло порушити її внутрішню гармонію. Лікарів вона обходила десятою дорогою, казала, що всі ці хвороби це вигадки для тих, хто не має чим зайнятись. І дійсно, мама завжди виглядала такою, яка могла б власноруч зорати поле чи викопати колодязь. Тому про будинок для престарілих ніколи ніхто б і подумати не міг. Щоразу, коли я приїжджала до мами, вона зустрічала мене на порозі, обіймала міцно-міцно і завжди дивувалася, як я так виросла і стала такою самостійною. Вона завжди намагалася нагодувати мене усіма можливими смаколиками, які готувала ще з моїх дитячих років. А я, в свою чергу, намагалася допомогти їй з хатніми справами, але мама вперто не давала мені робити нічого важкого. Ми часто сиділи на старенькій лавочці біля дому, пили чай з малиновим варенням і розмовляли про все на світі. Мама розповідала мені про своїх сусідів, до речі одного з них віддали у Хмельницький будинок престарілих і нажаль зв’язок втратився, потім розповідала про те, як росте городина, і про те, як минули її дні і все таке. Я ділилася своїми новинами з Польщі, розповідала про свою роботу, про чоловіка і дітей. У ці моменти я відчувала, що ми з мамою як ніколи близькі, навіть попри те, що нас розділяє така відстань. Проте, кожного разу, коли я заводила розмову про те, щоб вона переїхала до мене, мама категорично відмовлялась. Вона казала, що її місце тут, у рідній хаті, де все знайоме і рідне, де кожна стіна нагадує про минуле. Вона не уявляла свого життя в чужій країні, навіть якщо там була б я. От знала б вона, що це призведе її у будинок для людей похилого віку! Добре хоч що у найкращий. Коротше, мама завжди знаходила тисячу причин, чому їй краще залишитись вдома. То город треба прополоти, то курей погодувати, то сусідці допомогти з дітьми (навіть таке!). Вона завжди знаходила собі заняття і не могла сидіти без діла. І кожного разу, коли я поверталася до Польщі, я була впевнена, що мама там, у своєму домі, у своєму звичному ритмі, і що з нею все буде гаразд. Кожен наш сімейний візит закінчувався обіймами, сльозами на очах і обіцянками приїхати знову якнайшвидше. Мама махала мені на прощання, стоячи на порозі, а я від’їжджала з важким серцем, але з надією, що все буде добре і вона залишатиметься такою ж сильною і здоровою, як завжди… І ніхто не думав ні про який приватний дім престарілих…
Моє життя у Польщі завжди було насиченим і сповненим подій. Робота, сім’я, побут – все закручувалося в один невпинний вихор, і я часто ловила себе на думці, що навіть не помічаю, як минають дні. Але, попри всю цю заклопотаність, думки про маму завжди були десь на задньому плані. Кожного ранку я починала день з дзвінка до неї, аби впевнитися, що у неї все добре. І мама завжди запевняла мене, що в неї все чудово, що вона здоровіша за коня і що всі ці лікарі – тільки для слабаків. Але одного дня мені зателефонувала сусідка мами… Вона повідомила, що мама потрапила до лікарні з інсультом. Мені здалося, що земля виходить з-під ніг. Як це можливо? Моя мама, така міцна і незалежна, раптом інсульт? Я кинула всі справи, взяла відпустку на роботі і, не вагаючись, вирушила в Україну до неї. Знаючи, який там догляд за пристарілими у Рівному в лікарнях, мене аж жах охоплював. Коли я приїхала до лікарні, побачила маму у лікарняному ліжку. Вона була слабка і змучена, але, як завжди, намагалася тримати обличчя. Лікарі сказали, що інсульт був серйозним, і хоча життя врятували, наслідки залишаться все одно… Мама потребувала постійного догляду і реабілітації. Це було справжнім ударом для мене, для чоловіка, для дітей. З одного боку, я розуміла, що не можу залишити маму саму, що вона потребує моєї допомоги і підтримки. Але з іншого боку, у мене була робота і сім’я в Польщі, які також потребували моєї уваги. Я не знала, що робити. Як розділити себе між двома країнами, між двома обов’язками, які були однаково важливі для мене? Про державні будинки для людей похилого віку навіть і мови не могло йти…
Догляд за мамою був нелегким завданням. Я навчилася змінювати пелюшки, готувати спеціальні страви і навіть робити масажі. Мама, як завжди, намагалася залишатись сильною і незалежною, але я бачила, як важко їй дається кожен рух. Вона часто злилася на себе за свою слабкість, а я намагалася підбадьорити її жартами і смішними історіями зі свого життя в Польщі. Ми сміялися і плакали разом, і ці моменти зближували нас ще більше. Часом я відчувала себе, як та жонглерка, що намагається втримати в повітрі всі свої обов’язки. Коли я поверталася до Польщі, мене гризло почуття провини за те, що залишаю маму одну. Коли ж я була з нею, мене хвилювало, що я залишаю чоловіка і дітей без належної уваги. Я була розірвана між двома світами, і не знала, як знайти баланс. Мама теж розуміла мої труднощі і намагалася підбадьорити мене. Казала, не переживай, доню, все буде добре, ми впораємось… Але я бачила, як їй важко. Ми багато розмовляли про те, як краще влаштувати наше життя. Я запропонувала переїхати до Польщі, але мама категорично відмовилася. І чому я раніше не подумала про будинки інтернати для престарілих та інвалідів?? Приватний будинок престарілих це ж наш вихід! А поки так я і жила між двома країнами, між двома обов’язками, намагаючись знайти вихід з цієї складної ситуації.
Час минав, а питання з доглядом за мамою так і залишалося невирішеним. Моє серце розривалося між обов’язками на роботі, вдома і необхідністю допомагати мамі. Одного вечора, після чергового важкого дня на роботі, я вирішила провести трохи часу в інтернеті, щоб хоч трохи розслабитися. Листала новини, сміялася з кумедних відео, аж раптом натрапила на статтю про будинок престарілих у Рівному «Благодать». Яким вона тут боком – питання, але мабуть це був той самий знак. Спочатку я скептично підняла брову. Ну, знаєте, як це буває – пишуть одне, а насправді зовсім інше. Але вирішила все ж таки прочитати відгуки про це місце, про умови прийому в будинок престарілих і т.д. І яке ж було моє здивування, коли я побачила безліч позитивних коментарів. Люди писали, що там працюють справжні професіонали, що тут допомагають не лише фізично, а й морально. Усі захоплювалися умовами, ставленням персоналу і результатами лікування. Я показала цю статтю мамі, і вона, звичайно ж, одразу підозріло зиркнула на мене. Запитала одразу, типу, ти хочеш мене відправити в будинок престарілих?? Але я почала пояснювати, що це не просто дім престарілих, а ще й реабілітаційний центр, де їй зможуть допомогти повернутися до нормального життя. Ми довго розмовляли, і, зрештою, я вмовила маму хоча б подивитися на це місце.
Отже, одного сонячного ранку ми вирушили до «Благодаті» за адресою місто Рівне вул. Володимира Стельмаха 28А. Коли ми під’їхали до будівлі, я помітила, як у мами трохи полегшало на серці. Будинок виглядав дуже привітно: зелений газон, квітники, чисті доріжки. Усередині нас зустріли усміхнені лікарі та медсестри. Вони провели для нас екскурсію, показали палати, кімнати для відпочинку, тренажерні зали для реабілітації і навіть сад, де пацієнти могли проводити час на свіжому повітрі. Мама, хоч і намагалася не показувати своїх емоцій, все ж таки була приємно здивована. Ми зустріли кількох пацієнтів, які ділилися своїми історіями одужання і доглядом за пристарілими, і це вселяло надію. Один чоловік, який після інсульту не міг навіть говорити, зараз розповідав про свої успіхи і дякував лікарям за їхню допомогу. Тоді ми вирішили залишити маму у пансіонаті для престарілих «Благодать» на місяць, щоб побачити, чи дійсно це місце здатне творити дива. Я переживала, як вона адаптується, але перші ж дні показали, що ми зробили правильний вибір. Лікарі тут неймовірні, вони роблять дива! Так, мама спочатку трохи опиралася, але потім і сама почала бачити результати. Кожного разу, коли я приїжджала до неї, вона ставала все більш самостійною. Її рухи ставали плавнішими, вона знову почала ходити без сторонньої допомоги, і, що найважливіше, її настрій покращувався.
За декілька місяців реабілітації в «Благодаті» мама повернулася до свого звичного життєвого ритму. Вона знову стала тією сильною жінкою, яку я завжди знала. Лікарі справді зробили чудо, повернувши їй не лише фізичне здоров’я, а й життєву силу та оптимізм. Мама була щаслива і дякувала мені за те, що я наполягла на цьому рішенні. Так, «Благодать» – це кращий будинок престарілих не тільки у Рівному, я гадаю у всій країні, інакше бути не може. Якщо хочете переконатись самі – то просто зателефонуйте туди і домовтеся про візит, вам не відмовлять: (098) 859-68-72.